2012.12.13
Історично біженці відомі ще у стародавньому світі: у 695 році до н. е. 50 тисяч осіб утекли до Єгипту, рятуючись від ассирійської армії царя Сеннахериба, що окупувала територію Іудеї. На початку нової ери майже 300 тисяч готів рятувалися від навали кочівників-гунів на землях Римської імперії. В результаті спустошливих вторгнень вікінгів до Британії у VII–IX століттях майже 40 тисяч місцевих жителів мігрували на територію Франції.
Універсальним міжнародно-правовим актом є Конвенція ООН про статус біженців 1951 року, доповнена спеціальним Протоколом 1967 року. Обидва документи вважаються значним здобутком міжнародного співтовариства та є наймасштабнішою кодифікацією правових норм, що регулюють питання переміщення біженців і подальшого поводження з ними. Їх базовий характер визнано в усьому світі на глобальному та регіональному рівнях. Відповідно до Конвенції, біженцями визнаються особи, які:
1) перебувають поза межами країни походження;
2) не можуть або не бажають користуватися захистом цієї країни чи повертатися туди;
3) мають цілком обґрунтовані побоювання бути підданими переслідуванню;
4) можуть стати жертвою переслідування за ознаками раси, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних переконань.
Починаючи з 1 січня 1951 року зусилля міжнародного співтовариства з надання допомоги біженцям координує Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (УВКБ), яке відповідно до свого Статуту є неполітичною установою, а діяльність її має соціальний та гуманітарний характер. Завданнями управління є забезпечення міжнародного захисту біженців під егідою ООН і пошук розв’язання їхніх проблем на довготривалу перспективу через надання допомоги урядам і неурядовим організаціям під час добровільної репатріації біженців або їхнього облаштування у нових країнах перебування.
До Конституції 1977 р. в законодавстві СРСР не було єдності в тлумаченні терміну «іноземець», але частіше за все під іноземцями малися на увазі громадяни інших держав. Про це свідчить найменування розділу Основ цивільного законодавства Союзу СРСР і союзних республік «Правоздатність іноземців і осіб без громадянства», Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про брак та сім’ю «Застосування радянського законодавства про брак та сім’ю до іноземців і осіб без громадянства». Ст. 3 УПК УСРР, ст. 423 ГПК УСРР кажуть відповідно про застосування норм УПК «при виробництвах у справах про злочини громадян іноземних держав» і про те, що «іноземні громадяни мають право звертатися до судів України і користуються цивільними процесуальними правами нарівні з радянськими громадянами». Таким чином, особи без громадянства виділяються в окрему групу і їх правовому статусу присвячені окремі статті цих законодавчих актів.
Вступ України в міжнародні організації, закріплення в Конституції України комплексу прав і свобод людини, відповідних положенням міжнародно-правових стандартів, прийняття законів України «Про правовий статус іноземців», «Про біженців», «Про громадянство», підтверджує, що де-юре Україна відкрита до вільного знаходження на її території іноземних фізичних осіб. Бо стан того, як Україна відносилася і відноситься до іноземців, певним чином впливає на відношення до неї інших країн і на оцінку України як правової держави, з сформованою ідеологією у відношенні до загальнолюдських принципів а це, як представляється, є значним питанням в формуванні та розвитку сучасного українського парламентаризму.
Начальник управління
юстиції Я.І. Мельник
