2013.03.25
На міжнародному рівні питання про доступ до інформації вперше було винесено на обговорення Ради Європи у 1976 році на колоквіумі «Свобода інформації - обов’язок державних органів забезпечувати доступ до інформації». Підсумком цього обговорення стала Рекомендація Парламентської Асамблеї Ради Європи № 854 (1979) «Про доступ громадськості до державної документації та свободу інформації», ухвалена 1979 року.
Таким чином, усім державам-членам рекомендувалося ввести систему свободи інформації, яка мала забезпечити громадянам:
- доступ до державних файлів;
- право шукати та отримувати інформацію від державних установ та відомств;
- право на ознайомлення і виправлення особистих файлів;
- права на недоторканність приватного життя;
- право швидкого розгляду в судах цих питань.
Така рекомендація була зумовлена тим, що органи державної влади почали генерувати велику кількість інформації, яка знаходилась виключно у їхньому розпорядженні, в той час як така система свободи інформації мала забезпечити можливість перевірки на корупцію та розтрату державних коштів. Тобто, платникі податків як наповнювачі державних бюджетів, мають право знати як використовуються державні кошти, а отже контролювати органи державної влади на предмет зловживання ними своїми повноваженнями.
В продовження Рекомендації № 854 (1979) у 1981 році було прийнято Рекомендацію Комітету Міністрів Ради Європи № R (81) 19 Комітету міністрів для держав-членів «Про доступ до інформації, що знаходиться у розпорядженні державних органів». Таким чином, було встановлено базові принципи доступу до інформації державних органів, якими мають керуватися держави-члени у своєму законодавстві та практиці:
- кожен має право на отримання за запитом інформації, що знаходиться у розпорядженні органів державної влади, крім законодавчих органів та судової влади;
- мають бути передбачені ефективні та належні засоби здя забезпечення доступу до інформації;
- у доступі до інформації не може бути відмовлено на підставі відсутності особливого інтересу в у цьому питанні в особи, що подає запит;
- доступ до інформації надається на основі рівності;
- будь-який запит про надання інформації повинен розглядатися в розумні терміни;
- необхідність обгрунтування органами державної влади відмови в доступі до інформації, з посиланням на законодавство чи практику;
- будь-яка відмова в наданні інформації має бути предметом оскарження;
- при застосуванні вищенаведених принципів необхідно враховувати обмеження та заборони, які необхідні в демократичному суспільстві для захисту законних інтересів суспільства та для захисту приватного життя та інших законних приватних інтересів.
У 1998 році Організація Об’єднаних Націй прийняла Орхуську Конвенцію «Про доступ до інформації, участь громадськості у процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля». Таким чином, екологічні проблеми слугували поштовхом для становлення права доступу до інформації, адже прямо впливають на фундаментальні права людини. Так як кожна людина теперішнього та майбутніх поколінь має право жити в такому довкіллі, яке є сприятливим для її здоров´я та благополуччя, Орхуська Конвенція створювалась з метою накласти на органи державної влади держав-учасниць зобов´язання перед їхніми громадянами щодо забезпечення «доступу до інформації, участі громадськості в процесі прийняття рішень та доступу до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища». Німеччина та Велика Британія, на відміну від інших країн західної Європи, довгий час не приймали законів, які б забезпечили доступ їхніх громадян до інформаціх. Однак, вимоги Європейського співтовариства щодо забезпечення екологічної безпеки передбаченою Орхуською Конвенцією змінили ситуацію і в цих країнах. Таким чином, у Великій Британії закон, що врегульовує доступ до інформації був прийнятий у 2000 році, і набув чинності у 2005 році, а в Німеччині - був прийнятий у 2005 році та набув чинності у 2006 році.
Також, Комітетом Міністрів Ради Європи у 2002 році було ухвалено Рекомендацію Rec(2002) 2 «Про доступ до офіційних документів», враховуючи при цьому весь попередній досвід в цій сфері, викладений зокрема у:
- статті 19 Загальної декларації прав людини;
- статтях 6, 8 та 10 Європейської конвенції з прав людини та основних свобод;
- Конвенції ООН «Про доступ до інформації, участь громадськості в процесі випрацювання рішень та доступ до правосуддя в питаннях захисту довкілля»;
- Конвенцію «Про захист осіб з огляду на автоматизовану обробку персональних даних»;
- Декларації «Про свободу вираження поглядів та інформації»;
- Рекомендації № R (81) 19 «Про доступ до інформації, яка знаходиться в розпорядженні органів державної влади»;
- Рекомендації № R (91) 10 «Про повідомлення третім сторонам персональних даних, які зберігаються в державних органах»;
- Рекомендації № R (97) 18 «Про захист персо-нальних даних, які збираються та записуються із статистичною метою»;
- Рекомендації № R (2000) 13 «Про європейську політику в питанні доступу до архівів».
В тексті рекомендації наголошується на значенні для демократичного суспільства, відкритості органів державної влади та їхньої готовності надавати суспільно важливу інформацію, яка міститься у офіційних документах, керуючись принипом рівноправності та відповідно до чітко встановлених правил. В свою чергу, це доволить громадянам сформувати своє власне критичне бачення щодо ситуації в державі, сприятиме покращенню ефективності державних органів влади та підтверджуватиме їхню легітимність, а також зменшить ризик корупції. Варто зазначити, що в цей час, на зламі ХХ та ХХІ століть, право на доступ до інформації почало поширюватись серед пост-комуністичних країн та серед деяких країн Африки.
Ухвалення у 2008 році Конвенції Ради Європи «Про доступ до офіційних документів», стало остаточним визнанням права на доступ до публічної інформації на міжнародному рівні, яка має набрати чинності після десяти ратифікацій. Однак, станом на серпень 2011 року конвенцію підписали одинадцять країн, а ратифікували лише Норвегія, Угорщина та Швеція. Україна, наразі, ще й досі не підписала цю конвенцію. В Конвенції «Про доступ до офіційних документів» передбачається право на доступ до офіційних документів, які перебувають у володінні публічних органів, фізичним і юридичним особам, однак з урахуванням обмежень, які спрямовані на захист визначених законом інтересів. Крім того, в конвенції вказаний перелік органів, які є публічними. Визначення мінімальних та максимальних строків надання інформації не надається, а лишається на розсуд кожної держави. Однак, представники неурядових організацій, таких як: Article 19, Open Society Justice Initiative, Access Info Europe неодноразово висловлювали критичні зауваження з приводу надто низьких стандартів гарантування доступу до інформації та непрозорості процедури обговорення і прийняття тексту Конвенції». Варто зазначити, що міжнародна організація «Артикль 19. Всесвітня кампанія за свободу слова» розробила «Йоганесбурзькі принципи. Національна безпека, свобода висловлювань і доступ до інформації», «Право громадськості знати. Принципи законодавства про свободу інформації» та «Модельний закон про свободу інформації», що є складовими частинами документа «Міжнародні стандарти забезпечення свободи слова», де викладено головні принципи у сфері свободи слова та інформації.
На сьогоднішній день, понад 90 країн світу вже прийняли та впроваджують в дію право на доступ до публічної інформації на рівні закріплення його в своїх Конституціях або створивши спеціальні закони, що забезпечують можливість ефективно користуватися цим правом на практиці. Наразі, закони про доступ до публічної інформації прийняті майже в усіх державах Європейського Союзу окрім Кіпру, Мальти та Люксембургу, де на практиці вже надано доступ до урядової інформації для громадськості в пасивний та в активний спосіб, а також окрім Іспанії, де відповідний закон знаходиться в стані розробки і його ухвалення планується найближчим часом. Однак, деякі держави, зокрема Україна, лише почали цей процес, в якому особливе місце відіграє забезпечення права доступу до публічної інформації на належному рівні. Таким чином, прийняття 13 січня 2011 року Верховною Радою Закону України «Про доступ до публічної інформації» стало вагомим кроком на шляху виконання Україною ряду міжнародно-правових зобов’язань:
- «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» 1950 року;
- «Міжнародного пакту про громадянські і політичні права» 1966 року;
- Рекомендаціях Ради Європи № R (81) 19 «Про доступ до інформації, що перебуває в розпорядженні органів влади»;
- Рекомендаціях Ради Європи № R (2008) «Про доступ до офіційних документів»;
- Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи від 5 жовтня 2005 р. № 1466 «Про виконання обов’язків та зобов’язань Україною».
Спеціаліст І категорії
управління юстиції О.О. Білоус
