2013.04.12
Диспозитивність (від піздньолатинського dispositivus — той що розпоряджається, від латів.(латинський) dispono — розташовую, владную) — принцип судочинства, згідно з яким сторони в процесі вільно розпоряджаються своїми матеріальними і процесуальними правами: представляти чи не представляти доказ, давати показання чи відмовитись від давання показань, заявляти клопотання чи ні, подавати скаргу чи не подавати тощо, включаючи право на примирення сторін у визначених законом випадках.
Принцип диспозитивності в системі цивільного процесуального права має основоположне значення. Він визначає механізм виникнення, руху та закінчення цивільного процесу. Саме цей принцип зазвичай називають рушійною силою цивільного процесу.
Незважаючи на те, що принцип диспозитивності, на відміну від принципу змагальності, не є конституційним принципом, ми вважаємо, що він має конституційну основу. Суть цього принципу полягає в можливості вільного звернення заінтересованих осіб за захистом порушеного права чи охоронюваних законом інтересів до суду. Принцип диспозитивності закріплений у ст. 55 Конституції України, що гарантує кожному громадянину право на судовий захист його прав і свобод, і його необхідно розглядати як вид державного захисту. Частина 4 цієї конституційної норми вказує на те, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За ст. 64 Конституції України, право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану. Згідно з частинами 2 та 3 ст. 124 Основного Закону, юрисдикція судів в Україні поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Право на вільне звернення заінтересованих осіб до суду за судовим захистом, як основа диспозитивності, не раз досліджувалось Конституційним Судом України (Рішення у справі за конституційним зверненням громадянки Дзюби Г.П. щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи від 25 листопада 1997 р. № 6-зп; Рішення про підсудність спорів Вищому арбітражному суду України від 1 жовтня 1998 р. № 13-рп/98 тощо).
У нормах Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) протягом всього часу його існування була відсутня стаття, яка б містила визначення диспозитивності. Разом з тим, у новому ЦПК України від 18 березня 2004 р. з’явилася ст. 12 «Диспозитивність та межі судового розгляду».
Відповідно до ч. 1 зазначеної статті суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги.
Суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє.
Так, ухвалою від 6 травня 2002 р. Верховний Суд України відмовив у прийнятті скарги Ж. на постанову Центральної виборчої комісії на підставі ч. 9 ст. 29 Закону України "Про вибори народних депутатів України". Щодо клопотання заявника про витребування судом доказів зазначено таке: «Вказане клопотання задоволене бути не може, оскільки суперечить статтям 15, 15-1, 30 ЦПК України, які передбачають з’ясування судом обставин справи на засадах змагальності, рівності та обов’язку сторін щодо подання доказів та сприяння судом у витребуванні доказів за клопотанням сторін при доведеності труднощів у поданні таких доказів. Заявник не навів жодних доказів неможливості одержання від ЦВК її рішення від 30 квітня 2002 р.» (див.: Збірник рішень судів за результатами скарг суб’єктів виборчого процесу по виборах народних депутатів України в 2002 р. – К.: Центральна виборча комісія, 2002. – С. 181–182).
Вказаний приклад свідчить про те, що суд може витребувати докази лише за певних обставин, які мають бути доведені сторонами. Суд не повинен, як це було раніше, виконувати роль слідчого в цивільних справах, а має стати судом, який організовує процес і керує ним відповідно до своїх функцій.
Нова роль суду вимагає від нього принципово іншого підходу до здійснення правосуддя в цивільних справах, певного досвіду роботи в нових умовах, глибоких знань матеріального і процесуального права, які б дозволяли забезпечити об’єктивні, змагальні та рівноправні для сторін можливості розгляду справ, використовуючи для цього нові та ефективні заходи.
Головний спеціаліст
управління юстиції О.І. Рибчак
