2013.05.16
Реалізуючи функції державного управління, контроль призначений для оцінки відповідності їх здійснення завданням, що стоять перед конкретним органом влади. За допомогою контролю суб’єкт управління отримує інформацію про результати діяльності об’єкта управління, а також про ті помилки та зміни ситуації, що можуть призвести до невиконання поставлених завдань або отримання небажаних результатів. Виходячи з цього, контроль у державному управлінні повинен сприяти виконанню завдань, покладених на органи публічної влади та їх чіткому функціонуванню, забезпечувати прозорість їх управлінської діяльності, підвищенню відповідальності владного органу перед громадянами за свої рішення, шляхи їх реалізації та отримані результати.
Практика свідчить, що однією з головних причин невиконання або несвоєчасного виконання нормативних документів є низький рівень організації взаємодії органів виконавчої влади – співвиконавців при виконанні відповідних завдань. Наявний також формальний підхід до здійснення функціональних обстежень діяльності органів виконавчої влади, наслідком чого їх результати істотно не впливають на підвищення ефективності діяльності владних структур. В Україні функції контролю розподілені поміж кількома десятками органів державного управління з різним правовим статусом і різними повноваженнями, які іноді мають тенденцію до дублювання. Здійсненням контролю в органах публічної влади займаються відділи контролю або визначені працівники загальних відділів місцевих державних адміністрацій.
Нормативно-правову базу здійснення контролю в органах публічної влади складають такі документи: Конституція України, яка визначає основні принципи діяльності всіх органів державного управління, закони України “Про державну службу ”, “Про місцеві державні адміністрації ”, “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про службу в органах місцевого самоврядування ”, постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Типового положення про структурний підрозділ з контролю апарату міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади” від 26.12.03 р. № 2037, “Про стан виконавської дисципліни в органах виконавчої влади та заходи щодо її зміцнення ” від 13.05.2004 р. № 630, “Про затвердження Типового регламенту центрального органу виконавчої влади” від 19.09.2007 р. № 1143, інші нормативно-правові акти, що визначають систему органів, покликаних здійснювати державний контроль, їх повноваження, права й обов’язки, методи та форми контролю.
Аналізуючи зарубіжний досвід з даної проблематики можна навести приклад Польщі, у якій на сьогодні ще також існує такий управлінський інститут як доручення. Але доручення, як правило, носять характер інформаційного запиту або адміністративного рішення суду. В Польщі доручення є інструментом найнижчої нормативної сили в порівнянні з іншими актами. Найчастіше доручення Прем'єр-міністра можуть виникнути у відповідь на поточні запити з боку законодавчої гілки влади, але в будь-якому випадку вони носять інформаційний, а не розпорядчий характер. Розгляд доручення вносить зміни до роботи уряду та окремо взятого міністерства лише у випадку згоди цілого Кабінету Міністрів і набуває вже форми розпорядження. Саме така практика використовується в країнах Балтії.
У такій системі міняється сам предмет контролю, це вже не доручення, а заздалегідь запланований конкретний результат. Отже, оцінювати треба, насамперед, якість управлінської діяльності, а не лише її формальне виконання. Тим більше, коли ми говоримо про європейські стандарти, ми маємо говорити про стандарти якості, а це стандарти, процедури прийняття, виконання рішень, які не дозволяють бюрократу ні на йоту відхилитися від запланованого шляху до досягнення результату. А також потрібні ясні і чітко вимірювані критерії якості результатів управлінської діяльності.
Спеціаліст І категорії
управління юстиції О.О. Білоус
