2013.08.06
Відповідно до роз’яснення Міністерства юстиції України з переходом економіки України до ринкової моделі, а суспільства – до договірних відносин, законодавчим визнанням рівноправності всіх форм власності, розвитком підприємницької діяльності і процесів приватизації виникла суспільна необхідність введення інституту приватного нотаріату і відповідного законодавчого закріплення положень, які надавали б можливість вирішувати питання нотаріальної діяльності без допомоги державних органів і підставою цьому був прийнятий Верховною Радою України 02 вересня 1993 року, що набув чинності 01 січня 1994 року Закон України «Про нотаріат» (далі – Закон).
На сьогодні роль нотаріуса при здійсненні ним правоохоронної функції зокрема щодо законності відчуження нерухомого майна відіграється шляхом посвідчення ним договору купівлі-продажу.
Законодавство України на сьогодні встановлює непорушність майнових прав людини, що вбачається з наступного.
Статтею 41 Конституції України (далі – Конституція) гарантується право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (частина третя статті 41 Конституції).
Нормативно-правовими актами, якими нині керується нотаріус при посвідченні договору купівлі-продажу є Цивільний кодекс України (далі – Кодекс), Закон України «Про нотаріат» (далі – Закон) та Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі – Порядок), затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5.
Частиною першою статті 316 Кодексу визначається, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до статті 55 Закону угоди про відчуження та заставу майна, що підлягає реєстрації, посвідчуються за умови подання документів, що підтверджують право власності на майно, що відчужується або заставляється. При посвідченні угод про відчуження або заставу жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна перевіряється відсутність заборони відчуження або арешту майна.
Процедуру посвідчення нотаріусом договору купівлі-продажу визначено Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (далі – Порядок), затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5.
Положеннями частини першої глави 2 розділу ІІ Порядку визначається, зокрема, що правочини щодо відчуження майна, право власності на яке підлягає реєстрації, посвідчуються за умови подання документів, що підтверджують право власності на майно, що відчужується, та, у передбачених законодавством випадках, документів, що підтверджують державну реєстрацію прав на це майно в осіб, які його відчужують.
Перелік необхідних для посвідчення договору купівлі-продажу нерухомого майна документів визначається в Порядку, однак слід зазначити, що нотаріус є процесуально незалежним при вчиненні ним нотаріальних дій і має право витребовувати від суб’єктів правочину відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії, а неподання відомостей та документів на вимогу нотаріуса є підставою для відкладення, зупинення вчинення нотаріальної дії або відмови у її вчиненні.
Законодавством на нотаріуса покладений обов’язок забезпечити, перш за все, законність та безспірність правочину, що підкреслює його особливе значення не тільки для суспільстві, а й для держави вцілому. Одним із основних не писаних завдань нотаріуса є принесення миру в право, тобто створення безспірності в цивільних відносинах.
Розглянувши нормативно-правову базу, яка застосовувалась під час посвідчення нотаріусами договору купівлі-продажу нерухомого майна в УРСР та застосовується в Україні ми можемо зробити висновок щодо проблем, які виникають сьогодні внаслідок вчинення правочину.
Для чіткого розуміння ролі нотаріуса під час реалізації права людини на власність, зокрема, при посвідченні договору купівлі-продажу нерухомого майна, слід, в першу чергу, звернути увагу на вимоги до осіб, які мали право здійснювати нотаріальну діяльність в УРСР та які ставляться на сьогодні.
В УРСР Положенням про державний нотаріат Української РСР, затвердженим постановою Ради Народних Комісарів Української РСР від 09 серпня 1944 року № 1016 до осіб, що мали намір стати нотаріусами ставилися вимоги, згідно з якими на посади нотаріусів призначалися особи, які мали вищу юридичну освіту та пройшли стажування протягом трьох місяців. Більш того, у 1975 році було прийнято Закон УРСР «Про державний нотаріат», який передбачав, що в окремих випадках на посаду нотаріуса може бути призначено особу, яка не має юридичної освіти. Як бачимо, про чітке дотримання вимог законодавства не може бути й мови, адже відсутність спеціальної освіти породжувала допущення нотаріусами помилок.
На сьогодні вимоги до осіб які мають намір стати нотаріусом є чіткими та значно посиленими, що свідчить, в першу чергу, про зацікавленість держави в професіоналізмі нотаріусів при вчиненні ними нотаріальних дій.
Розвиток сучасного нотаріату направлений, зокрема, на допуск до професії виключно досвідчених, належним чином підготовлених професіоналів, нотаріальна практика яких спрямована на дотримання вимог чинного законодавства та постійного підвищення кваліфікації, що позитивно відображається на захисті прав людини в Україні. Принцип «в професію через професію», що впроваджений на сьогодні та полягає в обов'язковій наявності у особи, яка бажає стати нотаріусом шестирічного стажу в сфері права, з якого три роки – на посаді помічника нотаріуса, дав поштовх для остаточної і беззаперечної впевненості громадян в професіоналізмі нотаріусів, зокрема, при посвідченні ними договорів купівлі-продажу нерухомого майна.
Начальник управління Я.І. Мельник
