2013.12.10
Запровадження єдиної міжнародної системи захисту прав людини стало одним із найважливіших завдань створеної після завершення Другої світової війни Організації Об'єднаних Націй. Наріжним каменем у побудові системи захисту прав людини і стало прийняття Загальної декларації прав людини.
Декларація прав людини не є міжнародним договором, а була прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй. Ця Декларація не обов'язкова до виконання державами і з формально-юридичної точки зору не є тим жорстким правом, яке зобов'язує державу діяти в певний спосіб. Незважаючи на це, Декларація визнається універсальним і ефективним механізмом та інструментом захисту прав людини в світовому масштабі. На сьогодні Декларація перекладена на 360 мов, а на її базі розроблено понад 80 міжнародних договорів. В результаті її дотримання перетворилось в міжнародний звичай, тобто правило, яке ніде офіційно не закріплене, але повинно виконуватись під страхом санкцій зі сторони міжнародної спільноти.
І хоча положення Декларації мають рекомендаційний характер, цим документом фактично започатковано процес створення системи міжнародних стандартів у галузі прав людини, набуття ними універсального характеру. Так, у 1966 році Генеральна Асамблея ООН ухвалила Міжнародний пакт про громадянські й політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, які разом із Загальною декларацією прав людини та двома додатковими протоколами до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права склали Міжнародний білль про права людини. Особливість обох прийнятих пактів полягає в тому, що коли держави, які є членами Організації Об'єднаних Націй чи ще ними не стали, ратифікують пакт і стають його «державами-учасницями», вони добровільно беруть на себе ряд юридичних зобов'язань із захисту прав, що містяться у відповідному тексті прав і норм, а також сумлінно забезпечувати відповідність національних законів своїм міжнародним зобов'язанням. І, що особливо важливо, ці пакти запровадили конкретні механізми контролю за захистом відповідних прав, зокрема були створені окремі Комітети ООН, на які було покладено здійснення нагляду за дотриманням зобов'язань, узятих державами-учасницями цих договорів. У подальшому аналогічні комітети було створено щодо деяких найважливіших Конвенцій ООН.
Згідно із Загальною декларацією прав людини, ці права — громадянські, політичні, економічні, соціальні — не даруються державою, а належать кожному від народження. Вони є основою людського існування і розвитку, а тому не мають кордонів. Визнання, дотримання та захист прав і свобод людини не є внутрішньою справою тієї чи іншої країни.
Права, перераховані в Декларації, прийнято ділити на 2 великі групи: перша — громадянські й політичні права, друга — економічні, соціальні та культурні права. До першої групи входять громадянські (або їх ще називають особисті) права: право на життя, право на свободу та особисту недоторканість, право на свободу від рабства, від катувань, право на свободу пересувань, право не вважатись винним до рішення суду, право на недоторканність житла, тайну кореспонденції, невтручання в особисте та сімейне життя, свободу думки, совісті і релігії; політичні: свобода поглядів, свобода отримання та розповсюдження інформації, свобода мирних зібрань та асоціацій, виборчі права, право приймати участь в управлінні своєю державою або через вибраних представників.
Другу групу прав — економічні, соціальні та культурні права — називають правами другого покоління. До другого покоління прав включають: право на соціальне забезпечення, право на працю та справедливу винагороду за неї, вільний вибір роботи та захист від безробіття, право створювати профспілки, право на освіту, право на вільну участь в культурному житті суспільства.
Головний спеціаліст
управління юстиції О.І. Рибчак
