2013.12.10
Права та свободи людини у міжнародному публічному праві розглядаються як природні та невід’ємні, завдяки яким людина може реалізувати себе як особистість.
Вперше права людини були юридично закріплені у Декларації незалежності США 1776 р. та французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р. Першим міжнародно-правовим кроком у сфері захисту прав людини стало прийняття у 1815 р. Декларації відносно торгівлі неграми. Ця декларація оголосила работоргівлю діянням, що суперечить принципам гуманності та загальновизнаним нормам права, проте не містила прямої заборони работоргівлі. Лише 1890 р. була підписана Брюссельська конвенція, яка забороняла рабство і работоргівлю в окремих регіонах Індійського океану та Червоного моря. Мирні договори, укладені після першої світової війни, крім військово-політичних питань, містили також положення про захист прав національних меншин на території новоутворених європейських держав. Після підписання 26.06.1945 р. Статуту ООН права людини набули якості міжнародних універсальних стандартів, починають прийматися багатосторонні договори, спрямовані на забезпечення міжнародно-правового захисту прав людини в цілому, окремих видів прав людини чи прав окремих категорій осіб.
Традиційно розрізняють три покоління прав людини, що зумовлено різним часом виникнення уявлень про необхідність правового захисту, в т.ч. на міжнародному рівні, тих чи інших видів прав та свобод:
1) громадянські і політичні права (право на життя, заборона катувань, право на справедливий судовий розгляд, право на недоторканність приватного життя, свобода думки і слова, свобода об’єднання і т.д.). Ці права юридично закріплюються найпершими, в період утворення демократичних держав у Європі та Америці наприкінці ХVIII – початку ХІХ ст.;
2) економічні і соціальні права (право на освіту, право на працю, право на соціальне забезпечення, право на охорону здоров’я тощо). Ці права починають закріплюються у першій половині ХХ ст., коли у демократичних країнах посилюється державне регулювання економіки;
3) права т.зв. “третього покоління ” починають виникати і юридично оформлюватися в останній третині ХХ ст. Ці права, в основному, пов’язані з духовно-культурною сферою та сферою охорони природи. До таких прав, зокрема, відносяться право на безпечні умови проживання, право на вільний культурний розвиток, свобода творчості тощо.
У міжнародному праві, так само як і в національному праві, існують різні підходи до класифікації прав і свобод. Залежно від змісту прав і свобод та порядку їх реалізації права і свободи умовно можна поділити на дві групи:
1) громадянські і політичні права, які кожна людина повинна мати можливість реалізувати, незалежно від того, в якій країні вона проживає. У зв’язку з цим і норми міжнародного права, що закріплюють такі права, мають імперативний характер;
2) економічні, соціальні та культурні права, реалізація яких залежить, перш за все, від економічних можливостей держави їх забезпечити. Тому норми міжнародного права, що закріплюють ці права, мають в основному рекомендаційний або декларативний характер.
Крім наведеної класифікації прав і свобод у міжнародному праві істотне значення має їх поділ на універсальні та спеціальні.
Універсальні права та свободи – це такі права та свободи, які належать усім без винятку людям, безвідносно до їх належності до певної національної, релігійної, мовної, культурної чи іншої групи (спільноти).
Спеціальні права і свободи – це права і свободи, якими наділяються окремі групи (спільноти) населення чи їх представники. Основною метою закріплення таких прав та свобод є попередження дискримінації та ліквідація її наслідків, а також гарантування дотримання прав і свобод особами, які з тих чи інших причин не можуть їх реалізувати самостійно.
Головний спеціаліст
управління юстиції О.І. Рибчак
