2013.12.10
Проблема захисту прав національних меншин у Європі виникає у ХVІІІ-ХІХ ст.ст., коли утворюються великі імперії та колоніальні держави. Утиск національних, мовних, релігійних та інших меншин призводив, з одного боку, до боротьби цих меншин за свої права, а з іншого – до дій держави, спрямованих на забезпечення рівних прав меншин. Тривалий час становище національних та інших меншин регулювалося переважно нормами внутрішнього законодавства тієї чи іншої країни. І лише після другої світової війни права національних, етнічних, мовних та релігійних меншин починають закріплюватися у міжнародному праві.
Основними міжнародно-правовими актами, що стосуються прав національних меншин є:
· Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., ст. 27 якого вказує, що особам, які належать до національних, мовних чи релігійних меншостей, не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж групи користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою;
· Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р.;
· Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1973 р.;
· Рамкова конвенція про захист національних меншин 1995 р.;
· Європейська хартія регіональних мов або мов меншин 1992 р.;
· Конвенція СНД про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин 1994 р.
Міжнародне право, як право більшості країн світу, не містить конкретного визначення національної меншини. Незважаючи на це, можна виділити такі ознаки меншини:
1) це група осіб, що проживають на території держави, громадянами якої вони є;
2) це група осіб, що відрізняється від основної частини населення за своїми національними, етнічними, мовними чи релігійними ознаками;
3) це група осіб, що проявляє почуття національної єдності та самоідентифікації.
Загальновизнаними принципами сучасного міжнародного права у сфері прав національних меншин є наділення усіх без винятку людей правом вибору національності та заборона державі займатися реєстрацією етносів на своїй території.
Національні меншини наділяються спеціальними правами з метою збереження їх національної самобутності. До основних прав національних меншин відносяться:
· право на фізичне існування та повагу до культурної самобутності, включаючи свободу від примусової асиміляції;
· заборона дискримінації національних меншин та їх представників;
· право спілкуватися і отримувати освіту своєю мовою, а також використовувати її у відносинах з органами державної влади у місцях компактного проживання меншин;
· право на національне прізвище, ім’я, по батькові;
· право сповідувати національну релігію, створювати релігійні установи, в т.ч. релігійні суди, якщо їх діяльність не суперечить юрисдикції державних судів;
· право видавати друковану продукцію, утворювати засоби масової інформації та заклади освіти, в яких використовується мова відповідної меншини;
· право вимагати від держави враховувати місце проживання національної меншини при встановленні меж адміністративно-територіальних одиниць;
· право встановлювати та підтримувати зв’язки з державою походження, зокрема, отримувати друковану продукцію, телевізійні і радіосигнали з цієї держави.
Обов’язок забезпечувати реалізацію прав національних меншин лежить на державі та органах державної влади і не може перекладатися на громадські організації самих меншин або на державу походження.
Головний спеціаліст
управління юстиції О.І. Рибчак
